Великий мрійник з Подолу

Світлана КАРПА

 

Актора театру і кіно Сергія Калантая вирізняє незвичайна акторська доля: у фільмах українських і російських режисерів він зіграв багато ролей іноземців, переважно німців, а от у західних стрічках, навпаки — росіян, українців, поляків — здебільшого з кримінальним відтінком. 

Коли перед інтерв’ю побачила актора Сергія Калантая, то не могла збагнути, звідки стільки суму в його очах? Згодом, поспілкувавшись, зрозуміла, що це біль і переживання за близьку людину. Та попри все він погодився розповісти читачам «Магістралі» про своє життя і здобутки як актора, а головне — про свої мрії, які допомагають йому досягти успіху.

— Пане Сергію, ви з дитинства мріяли стати актором?

— Напевне, так. Хоча я бачив себе у деяких професіях: військовий, дипломат, актор… Але маючи професію актора, я здійснив свої мрії, адже грав ролі і дипломата, і військового.

— Ви одразу після школи вступили до інституту ім. І.К.Карпенка-Карого?

— Я посперечався з дівчиною, в яку був закоханий, що коли вступлю до театрального інституту, вона мене при всіх поцілує. Це було в десятому класі, а якраз у травні у театральний інститут проходили відбіркові тури. Той, хто їх пройшов, діставав перепустку до наступного туру. Це вже були екзамени. На проби я прийшов з гітарою і співав блатні пісні, чим здивував приймальну комісію, зокрема Валентина Зимня навіть зауважила, що слід бути інтелігентнішим. Екзамени я здав теж не без пригод, проте все ж таки став студентом.

— Щасливий фінал — поцілунок?

— Щасливого фіналу не було — дівчина образилася на мене, бо вона не вступила до театрального.

— А як поставилися ваші батьки до того, що ви станете актором?

— Батьки зраділи, що я вступив до інституту. Вони навіть шукали якихось знайомих по університетах, бо не вірили, що можна вступити до вишу, просто склавши екзамени.

— Пам’ятаєте свою першу акторську роботу?

— Це був 1982 р. Якраз на мій день народження, 31 травня, на першому курсі до аудиторії зайшов режисер Борис Савченко, пильно подивився на всіх студентів, а потім, показавши на мене, сказав: «Він». Отак я потрапив у фільм «Еще до войны». Перевага моя була у тому, що був схожим на актрису Елеонору Шашкову, яка у фільмі була мамою, а я — її сином. Там треба було просто дивитись у камеру, а мені ж так хотілося щось сказати, що режисер не витримав і крикнув: «Стій і мовчи» (сміється).

— З 1985-го по 1992 р. ви — актор Театру на Подолі. Які залишилися спогади про той час?

— Найкращі. Туди мене прийняли одразу після закінчення інституту. Мені подобався театр Віталія Малахова, бо він завжди був гротескний, ефектний, виразний. І трупа підібралися дуже цікава. Все складалося гарно до 1992 р. На четвертому курсі я одружився. Моя дружина, Жанна, після інституту працювала у театрі ім. І. Франка, а я — у Театрі на Подолі. Спочатку в нас народився син, Тарас, а згодом — донечка Богдана. Та стабільність — не для творчих людей, тож ми виїхали до Німеччини.

— Як вам жилося в іншій країні?

— Час, що ми провели у Німеччині, був потрібен, аби пізнати щось нове, набути досвіду. Хоча спочатку в Мюнхені нам було несолодко: мені доводилося і двірником працювати, і машини переганяти. У нас з дружиною була можливість грати у виставах, хоча там і своїх безробітних акторів вистачало. Наш режисер наполягала на поглибленому вивченні мови і вимови. Тож у 2000 р. я вступив до німецької театральної школи, а згодом навіть викладав там. І робота моїх студентів здобула премію на фестивалі у Лейпцизі.

— Проте ви з таким сумом згадуєте ті часи...

— Так, на жаль, на новому місці особисте життя не склалося і ми з дружиною вирішили розійтися цивілізовано, бо наші стосунки вичерпали себе. Через те, що життя дало збій, я приїхав додому, до мами. Мені треба було з кимось поговорити, порадитись. А до порад мами я зазвичай прислуховуюсь. Вона є прикладом для мене у житті. Від неї отримую підтримку, набираюсь життєвих сил і енергії. А ще у той складний час мені дуже допоміг Анатолій Гнатюк.

— Можна сказати, що з Анатолієм Гнатюком ви справжні друзі?

— Це навіть не дружба, це щось більше. Ми одне одного іноді запитуємо, що у нас є спільного, адже ми — зовсім різні. Проте вважаю його своєю сім’єю: ми вчилися разом в інституті, працювали разом: був такий комічний дует «Лис Микита». Згодом у Німеччині він став хресним батьком моєї доньки, а коли було зовсім скрутно, він мене виручав.

— Що допомогло вам розпочати зніматися в кіно?

— У це важко повірити, але його величність щасливий випадок завжди присутній у моєму житті. Наприклад, зовсім випадково потрапив на кастинг до Кіри Муратової: мав уже від’їжджати, і прийшов попрощатися з друзями. Стояв собі у коридорі, аж тут до мене підійшла якась жінка і спитала, чи я актор. Я відповів, що так. Вона дала мені текст у руки і сказала: «Ви наступний». Ще нічого не розуміючи, зайшов і побачив метра — Кіру Муратову. Їй сподобалася моя імпровізація і вона затвердила мене на епізодичні ролі в «Мелодії для шарманки». Проте вони стали для мене великим кроком, поштовхом для подальшого творчого життя.

— А над чим працюєте зараз?

— Завершили дуже гарний проект «Позднее раскаяние» («Пізнє каяття») Оксани Байрак — 16-серійний фільм. Це історія однієї людини впродовж 20 років. Прем’єра буде, напевно, на одному з каналів восени.

— Ви народилися на Подолі...

— Так, але через деякий час переїхали в інший район. Проте все моє свідоме життя пройшло на Подолі: в юності бігав на Поділ до дівчини, а згодом — перша робота в Театрі на Подолі. Я завжди мріяв жити там і кілька років тому мрія здійснилася — я придбав на Подолі квартиру.

— Ви багато подорожуєте. Чи подобається вам сервіс Українських залізниць?

— Був приємно вражений, коли нещодавно їхав швидкісним поїздом з Донецька: стюард, коли почув, що я спілкуюсь українською, одразу ж перейшов на бездоганну українську. Він був дуже ввічливим з усіма пасажирами, допомагав розташувати валізи. Вразила також чистота у салоні. Приємно, коли їдеш у новому поїзді, проте для мене важлива не техніка — старий вагон чи новий, а люди, котрі там працюють. Якось я їхав звичайним поїздом. Пасажири вже полягали спати, світло вимкнули, а мені треба було вчити текст. Я звернувся до провідниці, і вона поставилася до мого прохання із розумінням: знайшла вільне купе, ввімкнула світло і сказала, що тут мене ніхто не турбуватиме. Отакий сервіс мені найбільше подобається — коли тебе розуміють і намагаються допомогти.

— Скажіть, чи є у вас риса характеру, яка заважає вам у житті?

— (Замислюється). Інколи мені не вистачає впевненості у собі. Оце вагання якраз і заважає.

— А що допомагає?

— Мрія. Я — великий мрійник. Можливо, це трохи по-дитячому сказано і не пасує до мого вигляду. Проте я не просто мрію, а втілюю свої мрії в життя. Згодом вони стають реальністю. Коли у серці є мрія і романтика, це допомагає у житті.

— І про що ви мрієте зараз, чи це таємниця?

— Мрію досягти успіху в професії й бачити щасливими своїх рідних.

 

                                Світлана КАРПА, «Магістраль». № 70   14—20 вересня 2013 р.